Суперечка

Нинішня суперечка чи навіть протистояння України та Угорщини триває з 2017 року. За майже чотири роки від ухвалення освітнього закону Київ та Будапешт не наблизилися до порозуміння. На жаль, численні спроби владнати конфлікт призвели до його поглиблення. Як наслідок, маємо справжню сагу зі взаємною висилкою дипломатів, оголошенням топ-посадовців персонами нон грата, звинуваченням про втручання у вибори та фінансування сепаратизму.

Треба визнати, що один лише час не допоможе владнати конфлікт. Навпаки, він може завести його далі у глухий кут. Києву і Будапешту потрібно діяти зараз, незалежно від обставин, фрустрації та недовіри.

Які подальші кроки можливі?

Створювати довіру між країнами та обходити збудовану за чотири роки архітектуру протистояння всім доведеться з маленьких поступових кроків.

До прикладу, нарешті дати можливість робочій групі з питань освіти узгодити дорожню карту імплементації 7-ї статті Закону про освіту. Це зовсім не означає, що Будапешт буде вирішувати, як саме в Україні діятиме цей закон, а про зміну закону тим більше не йдеться. Але саме Київ зможе довести, що не мав і не має наміру займатися асиміляцією угорців Закарпаття, а прагне дати шанс на кращі перспективи в Україні талановитим угорським дітям – а це не буде можливе без знання мови та здатності інтегруватися в українське суспільство.

Інший з можливих малих кроків сьогодні: якщо Київ не готовий так швидко переглядати списки персон нон грата з числа угорських топ-посадовців, яких звинуватили у втручанні в українські вибори, то може треба дозволити нарешті Будапешту провести ротацію своїх генконсулів на Закарпатті, бо ця рутинна дипломатична процедура вже розтягнулася ледь не на пів року.

У рамках цих малих кроків назустріч важливо змінювати стратегію щодо одне одного.

Будапешту варто почати дивитися на Україну не тільки крізь призму Закарпаття та угорської нацменшини, бо такі дії насправді паралізує всю угорську дипломатію.

Києву слід також почати сучасніше дивитися на питання нацменшин, а не тільки крізь призму загроз нацбезпеці, що є радянським спадком та наслідком російської агресії. У західному світі є чимало дієвих прикладів і практик, як нацменшини стають справді мостом порозуміння, а не суперечок між країнами. Тим паче, що для абсолютної більшості політиків Угорщини, на відміну від Росії, питання захисту закордонних угорців – це справді цінність та частина візії єдності угорської нації, а не імперські рефлексії чи реваншизм.

Чи можливе примирення?

Взагалі Києву та Будапешту варто шукати з обох боків людей, здатних принести у відносини новий порядок денний, емоції порозуміння та підкріпити все це реальними діями.

Це повинні бути люди, які би розуміли, що насправді в українців та угорців є чимало спільного. Люди, які знають історію та відчувають емпатію.

У 1956 році, під час повстання в Будапешті, на площі Лайоша Кошута у центрі міста російські солдати так само стріляли з дахів у мирних мітингувальників, як у 2014-му розстрілювали активістів Євромайдану в Києві. Сліди від куль можна досі побачити на будівлі, де зараз розташоване аграрне міністерство Угорщини.

Так само, як довелося рятувати українську мову після русифікації Емським указом та Валуєвським циркуляром, довелося відроджувати й угорську після її маргіналізації в Австрійській, а згодом і Австро-Угорській імперії, коли навіть Ференц II Ракоці писав свої мемуари французькою, а Іштван Сечені вивчив угорську вже у зрілому віці.

Можливо, саме через це вкрай сакральне ставлення до мови у обох націй і розгорілася нинішня суперечка.

Але над примиренням слід працювати. Причому – разом. Дуже багато та важко. Особливо з огляду на ту прірву, в якій опинилися українсько-угорські відносини сьогодні. Та не покладатися на час, який у цьому випадку грає як раз і проти Угорщини, чия громада на Закарпатті стрімко скорочується, і проти України, якій життєво необхідно нарешті вирватися з “сірої зони” та долучитися до трансатлантичної спільноти.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.